Довідка про діяльність антифашистського руху Опору
- Деталі
-
Створено: Понеділок, 20 червня 2011, 07:46
-
Перегляди: 9165
9 травня 1945 р. назавжди закарбується в пам’яті українського народу та інших народів колишнього СРСР як день грандіозної перемоги над страшним ворогом людства – фашизмом. Саме цього весняного дня 60 років тому скінчилася Велика Вітчизняна війна, яка стала для нашого народу справжнім випробуванням на міцність людського духу, на людяність і патріотизм.
Перетнувши 22 червня 1941 р. кордони УРСР, війська фашистської Німеччини та її союзників влітку 1942 р. захопили всю територію України. Окупація Запорізької області розпочалася 17 серпня і закінчилася 28 жовтня 1941 р., визволення радянськими військами – 11 вересня 1943 р. і тривало до 8 лютого 1944 р.
Того часу територія нашої області складалася з 28 районів, 6 із яких – Генічеський, Великолепетиський, Іванівський, Нижньосірогозький, Новотроїцький та Сиваський – увійшли до Херсонської області, утвореної 30 березня 1944 р.
Фашистські окупанти запровадили свій адміністративно-територіальний поділ України. Запорізька область увійшла до складу рейхскомісаріату “Україна”, який був поділений на 6 генеральних округів. Південна частина області була включена до генерального округу “Таврія” з центром у м. Мелітополі, а решта території (у тому числі м. Запоріжжя) – до генерального округу “Дніпропетровськ” з центром у м. Дніпропетровську.
За більш як два роки свого панування на запорізькій землі фашисти знищили 66 745 мирних громадян і 10 916 радянських військовополонених, вивезли на примусову працю до Німеччини 157 416 осіб, переважно молодих людей. Було вщент зруйновано більшість промислових підприємств, культурно-освітніх установ, житлових будинків та інших об’єктів.
Важливим чинником у протистоянні німецько-фашистській навалі було розгортання підпільно-партизанського руху на окупованій території.
Саме цей процес став об’єктом нашого дослідження. Спираючись на архівні джерела, робиться спроба неупереджено висвітлити як загальновідомі, здавалося, питання антифашистського руху Опору, так і ті, які замовчувались протягом багатьох років.
Уже в липні 1941 р. Запорізький обком КП(б)У, керуючись вказівками директиви РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р. і виступом по радіо 3 липня того ж року Й.В. Сталіна, розпочав створення “в містах і районах області підпільних партійних організацій та партизанських загонів для боротьби з німецькими загарбниками в їх тилу”. Для керівництва партійним підпіллям і організації партизанської боротьби на території Запорізької області були сформовані підпільний обком, Запорізький і Мелітопольський підпільні міськкоми й 11 підпільних об’єднаних райкомів КП(б)У, які охоплювали всі адміністративні райони області. Місцем перебування підпільного обкому було визначено Василівський район. У кожному районі організовувалися 3 підпільні партійні групи. Для підпільної роботи було підібрано і затверджено 310 членів та кандидатів КП(б)У, проте за визнанням самого обкому партії більшість із них відступили разом з частинами Червоної армії. У повному складі залишили межі області Мелітопольський підпільний міськком КП(б)У та 8 підпільних райкомів партії. Інші підпільні комітети, проіснувавши незначний час, в основному до початку 1942 р., були розгромлені ворожими спецслужбами (як Запорізький міськком КП(б)У) або ж вийшли з території області через загрозу викриття та репресій з боку окупаційної влади (як Запорізький підпільний обком партії).
Влітку 1942 р. Запорізький обласний комітет КП(б)У, який тоді знаходився у Ворошиловграді (нині Луганськ), зробив спробу відновити партійну підпільну мережу на території області. Було сформовано підпільний обком і 5 підпільних райкомів партії: Приморсько-Приазовський, Веселівський, Михайлівський, Великобілозерський і Великолепетиський (нині Херсонська область). Усього для підпільної роботи були підготовлені 24 особи, у тому числі 2 парторганізатори для створення партійних підпільних груп на території Оріхівського та Пологівського районів. Усі вони в червні 1942 р. кількома заходами були висаджені з літаків на парашутах у різних місцевостях області. Однак і ця спроба розгорнути комуністичну підпільну мережу на Запоріжжі зазнала невдачі. Група десантників на чолі з першим секретарем підпільного обкому Мосієвичем К.І. була розгромлена німецькими жандармами невдовзі після приземлення. Сам Мосієвич, захоплений ворогами, став на шлях зради і виказав усю структуру підпілля. Лише два підпільні райкоми розпочали свою роботу і частково виконали покладені на них завдання.
Та все ж окремі комуністи, які залишалися на окупованій ворогом території, робили спроби об’єднатися в підпільні партійні організації. Так архівні документи містять відомості про Великотокмацький міський підпільний комітет КП(б)У, створений у вересні 1942 р. за ініціативою місцевих партійців для керування антифашистською боротьбою в місті та його околицях.
Крім того, на території області досить тривалий час успішно діяли розвідувальні групи, сформовані партійними органами разом із військовою розвідкою й органами НКВС із залученням до них місцевих мешканців.
Для розгортання партизанської боротьби на теренах нашої області Запорізьким обкомом КП(б)У було сформовано 28 партизанських загонів (за кількістю районів), до складу яких увійшло 800 осіб. Лише в 14 районах області ці загони досить успішно боролися проти окупантів, в основному у взаємодії з радянськими військами. Досить часто їм доводилося виконувати не властиві партизанським формуванням функції: тримати оборону разом із частинами діючої армії, боротися з дезертирами та диверсантами тощо. При відступі Червоної армії з території області партизанські загони фактично припинили свою діяльність. Частина з них перейшла до лав РСЧА, а партизани, які залишилися на окупованій території, здебільшого були виявлені та страчені німецькими каральними органами.
Для охорони важливих об’єктів і боротьби з німецькими диверсантами у прифронтовій зоні місцевими органами НКВС у районах області створювалися винищувальні батальйони та загони. У зв’язку з тим, що вже в серпні 1941 р. лінія фронту впритул наблизилася до Запоріжжя, ці формування фактично перейшли на партизанські методи боротьби з ворогом. Частина винищувальних загонів відійшла разом із діючою армією, а на базі тих, що залишилися на окупованій території, у багатьох випадках були створені підпільні групи чи партизанські загони. Доля більшості їхніх учасників була такою ж трагічною, як і доля всього підпільно-партизанського руху на Запоріжжі в перші місяці німецько-фашистської окупації.
У відповідь на безпрецедентний кривавий терор, розв’язаний фашистськими окупантами, на всій території нашої області почали виникати підпільні антифашистські формування. Зробивши аналіз архівних джерел можна визначити основні шляхи формування підпільних організацій та груп: групи, створені особами, спеціально залишеними чи направленими з цією метою партійними та радянськими органами; групи, сформовані за участю чи під керівництвом місцевих партійних і радянських активістів; підпільні групи організовані патріотично налаштованими громадянами разом із радянськими військовополоненими; підпільні групи, сформовані представниками Організації українських націоналістів. Діяльність підпільників зводилась до проведення антифашистської агітації, саботування розпоряджень німецької окупаційної влади, здійснення диверсій на комунікаціях і підприємствах, визволення військовополонених із німецьких таборів, перешкоджання примусовому вивезенню молоді на роботу до Німеччини, збирання та зберігання зброї, знищення окремих окупантів і тих, хто співпрацював із ними.
Багато мирних громадян, не сприйнявши так званого “нового порядку”, влаштованого на їхній рідній землі фашистами, на власний розсуд чинили опір загарбникам. Вони не виходили на роботу; не виконували розпоряджень і наказів окупаційної влади; допомагали радянським військовополоненим звільнятися з німецьких таборів і переховували втікачів з таборів військовополонених; надавали допомогу молоді, яку намагалися вивезти на примусові роботи до Німеччини; прослуховували та розповсюджували зведення Радінформбюро як в усній, так і в письмовій формі; збирали, роздавали та розклеювали антифашистські листівки, що скидалися з радянських літаків чи написані власноручно; збирали та зберігали зброю. Більше того, значна частина мешканців надавала різноманітну допомогу членам підпільних організацій.
У зв’язку з активізацією бойових дій у 1942 році органами НКВС на територію Запорізької області було закинуто декілька диверсійно-розвідувальних груп, які невдовзі були знищені німецькими спецслужбами. Крім того, для організації підпільно-партизанського руху на окупованій території, проведення розвідки та здійснення диверсій на комунікаціях ворога Українським штабом партизанського руху на теренах області в 1942 р., та влітку 1943 р. під час наступу радянських військ, було висаджено з літаків кілька диверсійно-організаторських груп. Окремі з них, поповнивши свій склад за рахунок місцевого населення, згодом перетворилися на боєздатні партизанські загони.
У представлених архівних документах містяться маловідомі широкому загалу відомості про існування й антифашистську діяльність на території Мелітопольського та Михайлівського районів підпілля ОУН.
З огляду на зазначене, антифашистський рух Опору на території Запорізької області не був одноманітним. На характер і масштаби підпільно-партизанської боротьби мали значний вплив природні умови. Майже безлісі степові райони Запоріжжя були малопридатні для проведення ефективної бойової діяльності партизанських загонів. Більш-менш зручним місцем для дислокації та оперування невеликих партизанських підрозділів були Дніпровські плавні, де не раз знаходили притулок партизани, підпільники, десантники-парашутисти, місцеві жителі, які переховувалися від переслідування окупантів. У містах і селах області в основному діяли невеликі антифашистські групи патріотів, які досить успішно протистояли окупантам. Підпільники намагалися діяти не лише за місцем організації групи, але й на сусідніх територіях. Інколи підпільні групи об’єднували свої зусилля для підготовки та здійснення окремих терористичних і диверсійних актів.
Проте більшість підпільних організацій у різний час були викриті та розгромлені німецькими спецслужбами. Серед основних причин поразок підпільників слід визначити: порушення принципу індивідуального добору кадрів для підпільної роботи; не завжди ретельне вивчення ділових якостей керівників підпільних і партизанських формувань; слабкі морально-вольові якості окремих підпільників; недостатня спеціальна підготовка чи повна її відсутність у більшості учасників руху Опору; недотримання елементарних правил конспірації; непоодинокі факти зрадництва з боку окремих мешканців; незначна кількість баз медикаментів, зброї та продовольства і швидке їх розкриття каральними органами окупантів; відсутність зв’язку з Центром та допомоги від нього. До того ж нашим підпільникам протистояли добре навчені та спеціально підготовлені служби фашистської Німеччини, які мали значний досвід боротьби з рухом Опору народів Західної Європи. На території нашої області діяли підрозділи польової жандармерії та таємної польової поліції ГФП, гестапо, служба безпеки поліції та СД, СС, відділи місцевої поліції. Крім того, у південних районах краю діяла спецслужба румунських окупантів сигуранца.
Та все ж таки, незважаючи на складні природні умови, кривавий терор, розв’язаний німецькими репресивними органами, відсутність єдиного керівництва і допомоги із Центру, ворог не знав спокою на Запорізькій землі.
Одразу після визволення краю розпочався процес затвердження діяльності підпілля та визнання учасників підпільного антифашистського руху Опору. Уже 1 листопада 1943 року Політбюро ЦК КП(б)У запропонувало обкомам, міськкомам і райкомам партії забезпечити виявлення учасників партійного підпілля, вивчати та розглядати їхні звіти на засіданнях бюро. Трохи пізніше обласним комітетам партії було надано право приймати остаточні рішення по звітах підпільних організацій та окремих учасників. Діяльність партизанських загонів, як правило, розглядав і затверджував Український штаб партизанського руху, який був створений в 1942 році. Здебільшого робота з виявлення та затвердження учасників підпільно-партизанського руху проводилася тільки при одержанні від них чи їхніх родичів відповідних заяв і скарг. Бюро Запорізького обкому КПУ в 1944–1964 рр. декілька разів розглядало питання про визнання діяльності підпільних організацій, партизанських груп і загонів, патріотичну діяльність окремих громадян, які діяли проти окупантів на території нашої області. У результаті вивчення та перевірки матеріалів про діяльність підпільників, у тому числі із залученням органів держбезпеки, були визнані учасниками руху Опору 712 осіб, які входили (умовно) до складу 36 партизанських загонів, підпільних, розвідувально-диверсійних і патріотичних груп. Багато звітів і заяв осіб, які претендували на одержання статусу учасника антифашистського руху, того часу були відхилені як необґрунтовані. Проте інколи партійні працівники, на яких була покладена перевірка цієї діяльності, вимагали вагомих доказів, які важко було надати, бо здебільшого керівництво підпілля та більшість підпільників були знищені фашистами, а місцеві жителі природньо не завжди могли знати про існування цих організацій і причетність до них окремих громадян. Тому центральні партійні і радянські органи неодноразово порушували питання про додаткове виявлення та затвердження учасників антифашистського руху. Так постановою Президії Верховної Ради УРСР від 28 липня 1967 року при районних, міських, районних у містах виконкомах створювались комісії з видачі партизанських документів учасникам партизанського руху і підпільних організацій в період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. Ці комісії за поданими їм заявами на підставі розгляду документів чи письмових підтверджень уже офіційно визнаних учасників антифашистського руху видавали партизанські документи (учасникам руху – партизанські квитки, родичам загиблих патріотів – відповідні довідки). Діяльність цих комісій тривала до середини 1970-х рр., партійні комітети продовжували вирішувати ці питання до 1991 р. У результаті роботи, проведеної партійними органами і партизанськими комісіями при виконкомах, статус учасників партизанського руху і підпільних організацій додатково одержали близько 200 осіб.
Науково-довідкове видання “Запорізький архів. Народна війна. 1941–1944. Антифашистський рух Опору на території Запорізької області”, яке пропонується читачеві, підготовлене на базі документів із фондів Державного архіву Запорізької області. Деякі з них вже були опубліковані, однак значна частина вводиться до наукового обігу вперше.
При підготовці видання використані такі фонди: Запорізький обласний комітет КПУ (п–102); Управління Служби безпеки України в Запорізькій області (р–5747); Комісії з видачі партизанських документів учасникам партизанського руху та підпільних організацій (п–6595); Хронологічні довідки найважливіших подій, що відбувалися на території Запорізької області в період тимчасової німецько-фашистської окупації (р–1675); Василівська, Мелітопольська, Нововасилівська, Новомиколаївська, Осипенківська, Червоноармійська, Якимівська районні комісії зі сприяння в роботі Надзвичайної державної комісії по встановленню та розслідуванню злочинів німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників і заподіяних ними збитків громадянам, колгоспам, громадським організаціям і державним підприємствам (р–1852, р–3192, р–3199, р–1855, р–3200, р–1856, р–3198); Спогади, свідчення та інші матеріали з історії міст і сіл Запорізької області (р–2630); Колекція фотодокументів партархіву Запорізького обкому Компартії України (п–6748); Істпартколекція партійного архіву Запорізького обкому Компартії України (п–337); Партійний архів Запорізького обкому Компартії України (п–100).
Основні види документів, які подаються в збірнику: звіти підпільних організацій, партизанських формувань і окремих громадян про їхню антифашистську діяльність у період окупації; довідки партійних комітетів та органів держбезпеки про результати перевірки цих звітів; постанови та рішення партійних і радянських органів; стенограми бесід і протоколи опитувань учасників та свідків подій; листи, спогади, щоденники учасників та очевидців подій; переклади документів німецьких окупаційних установ; копії документів про діяльність запорізьких партизанських загонів, виявлених у Центральному архіві Міністерства оборони колишнього СРСР; акти Надзвичайних комісій з розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників; матеріали хронологічних довідок, складених у населених пунктах Запорізької області. Також були використані матеріали з газет як періоду окупації (“Нове Запоріжжя”, “Мелітопольський край”), так і післявоєнного часу.
Одним з основних завдань, які ми прагнули вирішити, – надати якомога більше документальних свідчень не лише про діяльність офіційно затверджених учасників антифашистського руху, але й тих, хто з різних причин не здобув цього статусу. Багато документів розкривають яскраві характери, людські та ділові якості патріотів. На нашу думку, сьогодні цікавими виглядають свідчення учасників та очевидців тих далеких трагічних подій, відтворені в щоденникових записах, передсмертних записках із німецьких катівень, спогадах про життя в окупації.
Спираючись на багатий фактичний матеріал, упорядники насамперед намагалися об’єктивно та якомога повніше відтворити картину антифашистської боротьби на Запоріжжі.
Запропонований збірник документів і матеріалів складається з 21 розділу за кількістю районів сучасної Запорізької області, включаючи обласний центр, якому присвячено окремий розділ. Кожний розділ містить вступну статтю, в якій подається коротка характеристика антифашистського руху на відповідній території. Далі йде добірка документів, поданих у хронологічній послідовності в межах одного розділу. Особливістю побудови розділів, присвячених м. Запоріжжю та Мелітопольському району, є структуризація за підпільними організаціями, що пов’язана з великим обсягом матеріалу.
Завершують видання список осіб, офіційно визнаних учасниками антифашистського руху на території Запорізької області, у якому подаються прізвища та ініціали громадян за алфавітним порядком з посиланням на номер сторінки, де міститься інформація про їх затвердження; список скорочень; перелік документів і зміст.
Усі документи мають заголовки, складені упорядниками. У них зазначено: порядковий номер, тип документа, за наявності – автор і дата. Більшість представлених документів публікуються скорочено. Неповне (часткове) подання текстів пов’язане з тематичною доцільністю. Пропущені частини тексту позначаються трикрапками. У деяких випадках прізвища осіб з етичних міркувань подаються скорочено. У виданні максимально збережено лексику, авторські і редакторські особливості текстів джерел. Документи подаються мовою оригіналу, але адаптовані до сучасного читача, орфографічні помилки в написанні виправлені без застережень, усі пропущені чи недописані літери та слова відтворені в квадратних дужках, географічні назви подано за тогочасним адміністративно-територіальним поділом, а написання прізвищ та інших власних назв залишено за першоджерелами. Після змісту документа подається прізвище автора. Надписи на документах та нерозбірливі підписи в збірнику не відтворені.
Кожен документ чи матеріал супроводжується легендою, у якій зазначено місце зберігання документа (скорочена назва архіву, номери фонду, опису, справи, аркушів), вказується автентичність документів (оригінал, копія, засвідчена копія) та спосіб їх відтворення (рукопис, машинопис, друкарський відбиток).
Хочеться сподіватися, що ця праця викличе серйозні роздуми над нашим непростим історичним минулим, стане документальною базою для більш ґрунтовних наукових досліджень.
Висловлюємо щиру вдячність усім, хто брав участь у підготовці книги.
